Переможець та учасниця олімпіади з української мови та літератури.

Гормон щастя

Ах, ця осінь!

Це з нею постійно так:

Стисне серце в малий кавалок, -

І ось дні -

Наче сірий тифозний барак,

А за вікнами плями галок.

                    Євген Плужник

 Чи рятує кава від депресії? А якщо змішати її з какао? Такі думки приходять лише восени. Насправді, відсутність сонця так дивно впливає на нас: думки течуть повільно, тіло ліниве. Це вам не весняна легкість!

  Як же працювати? Шукати гормони щастя. Молодість має їх безліч, тож молодіймо душею. В одному дуже популярному романі моєї юності є такі слова:"Людина живе і прив*язується невидимими струнами до людей, які її оточують. Приходить розлука. Струни натягуються і обриваються біля серця з жалібним звуком. Людина відчуває найгостріший біль".З часом біль зникає, а залишаються теплі, хороші спомини. Коли приходить сум, зневіра, згадайте тих, хто був у вашому житті. Рідних і сторонніх, хороших, дивних, смішних, старих і молодих. Всі віддали нам частинку своєї душі, тепло своїх рук. Це і є гормони щастя.
   Найголовніше - приймати все таким, як воно є тут і зараз.Бо, як сказав великий філософ: "Божевільний, хто шкодує за втраченим, не цінуючи того, що лишилось".

Христос Воскрес!

                    Христос Воскрес,
                    Рад мир увесь!
                    Дождалися Божої ласки.
                    Тепер уже всяк
                    Наївся всмак
                    Свяченої паски.
                    Всі гуляють,
                    Возхваляють
                    Воскресшого Бога,
                    Що вже тая,
                    Всім до рая
                    Протерта дорога.
      Вітаю всіх з "обливаним понеділком", бо в цей день хлопці обливають дівчат водою або парфумами. Це теж своєрідний обряд очищення. Чи вистачить всієї води світу, щоб змити гріх зневіри?

BRUTTO - Вечірнє сонце

Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави...
Взагалі я дуже тихенький.
                  Є. Плужник
   Минув зимовий сон. Вже не можу під завивання вітру і танці метелиць жити в напівсні. Весна безжалісно оголила дерева, землю і нерви. Все видно так чітко і сприймається так гостро: маршрутка, що їде в рейс без гальм, репліка базарника: "Ви,  вчителі, нікого не чуєте, крім себе."; ажіотаж навколо безглуздого і провокативного твору. А хочеться поговорити про те, що мене вражає. Наприклад, про поему Євгена Плужника "Галілей". Цей твір про сьогодення:
                               Ах, ця мудрість!
                               Десяток слів.
                               Ну навіщо поеми й промови?

                               Головне - заробив і з’їв,

                               І щоб трошки здоровий!
Людина мріяла про прекрасне майбутнє людства:
                              Так буде:
                              Прийдуть дужі, щасливі люде;
                              А земля така й не така:
                             І машини прекрасні всюди,
                             Й без мозолів кожна рука.
А правда затаїлась в останніх словах твору:
Гей! Герої! Каліки! Службовці! Торговці! Поетики!
А живіть собі, як вам бажається!
Через те, що - ви чуєте? -
все-таки обертається!
Живемо по колу. Ну, заперечте ж хтось!
      Якщо чесно,то ніякий з мене літературознавець. Я - селянка і вища освіта цього не змінить. Навесні мені пахне земля. Пахне солодко і терпко, теплим  диханням торкається пальців і метеликами пурхає в душі. Руки хочуть відчути її холод і тепло, вогкість і пухкість, очі - побачити смарагдові слабкі росточки сходів. Це і є справжня я. Напевно.
   Отож, пане з ринку, ви помиляєтесь: учителі не чують себе.

 P. S. Мрію на шкільні наради ходити в навушниках (жарт)  

Дорога додому

"Мело, мело по всій землі

Мело, сніжило..."

     Ці слова Бориса Пастернака саме про сьогоднішню погоду. Сніжинки в’ються, кружляють у повітрі, перетворюються в метелицю. Вітер шарпає тебе за одяг, мороз смачно обціловує щоки, грузнеш по коліна в снігу... - це дорога додому довжиною у 5 км, а колегам і всі 8, 15 км. Техніка зупиняється, буксує, ламається, а ми вперто йдемо. Йдемо шумно, весело, розповідаємо байки і милуємось засніженим лісом. От би ще фотоапарат!

     Людина все-таки дуже сильна і водночас слабка. Фізичні незручності ніколи її не зламають, а одне-однісіньке слово може знищити.
     Світ стає все страшнішим і байдужішим, а людина вразливішою і слабшою, тому цінуймо одне одного. Як писав Григір Тютюнник: "Найстрашніше для людини - сама людина"

Есе

Незабаром грудень - сутінки року. Час підсумувати прожите, побачене, пережите. Як швидко минає час. Улюблене прислів’я моєї мами: "Дні ідуть, а роки летять". На жаль, для неї цей лет припинився. Надто рано, з мого погляду, адже ми діти, доки жива мама. В мене вже рік її немає. Потрібно пережити й це...

Багато років чомусь пам’ятаю вислів Сартра:"Пекло - це інші люди". Ці слова інколи (коли допечуть) здаються справедливими, але ці ж таки люди і рятують нас із власного пекла: зневіри, відчаю, депресії. Хочу подякувати таким людям - слухачам курсів ВІППО Ірині та Олі, з якими два тижні ділила кімнату і чудове літо. Дівчата, ви подарували мені радість, легкість, віру в себе, повернули у молодість.

А зараз хвалебна ода улюбленому місту.

Луцьк.

Літній, духмяний, пахучий.

Зачаровує, дивує, полонить.

Місто моєї юності.

Запах лип.

Ну от. Склався сенкан, мабуть. Переповнюють почуття.

Моя єдина улюблена сестричка вважає, що я не вмію жити, бо жити треба зараз, тішитись кожним днем. Я намагаюсь, але в сорок років мінятись так важко. Вибач. Всього хорошого тобі в Німеччині, там, де живуть. І дякую, що підтримуєш.

Ще треба сказати про роботу. Вона дає мені засоби для прожиття. Краще б більше, але маємо те, що маємо. Пройшли конкурси, олімпіада (цитрамон, валеріана) і знову хочу подякувати.

Любі дітки. Дякую, що три суботи мерзли, недосипали, хвилювались і втомлювались. Ви найкращі. Завжди.

Дорогі батьки. Дякую, терпіли все це і допомагали. Ви виховали дуже хороших дітей.

Дивний у мене підсумок року. Лише подяки. Отже, неможливо прожити без допомоги інших людей.У творі Е. Хемінгуея епіграф про те, що людина - це не острів, не окремий уламок суші, а материк і тому всі ми пов’язані, через це "не питай по кому подзвін - він по тобі". Чого я варта без родини, дітей і колег? Та й усі ми, бо...

...треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити.

І за минулим плакати не варт.