Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави...
Взагалі я дуже тихенький.
                  Є. Плужник
   Минув зимовий сон. Вже не можу під завивання вітру і танці метелиць жити в напівсні. Весна безжалісно оголила дерева, землю і нерви. Все видно так чітко і сприймається так гостро: маршрутка, що їде в рейс без гальм, репліка базарника: "Ви,  вчителі, нікого не чуєте, крім себе."; ажіотаж навколо безглуздого і провокативного твору. А хочеться поговорити про те, що мене вражає. Наприклад, про поему Євгена Плужника "Галілей". Цей твір про сьогодення:
                               Ах, ця мудрість!
                               Десяток слів.
                               Ну навіщо поеми й промови?

                               Головне - заробив і з’їв,

                               І щоб трошки здоровий!
Людина мріяла про прекрасне майбутнє людства:
                              Так буде:
                              Прийдуть дужі, щасливі люде;
                              А земля така й не така:
                             І машини прекрасні всюди,
                             Й без мозолів кожна рука.
А правда затаїлась в останніх словах твору:
Гей! Герої! Каліки! Службовці! Торговці! Поетики!
А живіть собі, як вам бажається!
Через те, що - ви чуєте? -
все-таки обертається!
Живемо по колу. Ну, заперечте ж хтось!
      Якщо чесно,то ніякий з мене літературознавець. Я - селянка і вища освіта цього не змінить. Навесні мені пахне земля. Пахне солодко і терпко, теплим  диханням торкається пальців і метеликами пурхає в душі. Руки хочуть відчути її холод і тепло, вогкість і пухкість, очі - побачити смарагдові слабкі росточки сходів. Це і є справжня я. Напевно.
   Отож, пане з ринку, ви помиляєтесь: учителі не чують себе.

 P. S. Мрію на шкільні наради ходити в навушниках (жарт)